30 років Конституції України: від прагматичного компромісу до цивілізаційного щита
28 червня 2026 року Україна відзначає тридцятиріччя ухвалення Основного Закону. Дата символічна не тільки круглим числом — вона припадає на п’ятий рік повномасштабної війни. Діалектика й драматургія цього часу полягають у тому, що документ, який був зумовлений політичною доцільністю мирного періоду, сьогодні перетворився на символ цивілізаційного вибору України.
Анатомія компромісу
Конституцію ухвалили о 9 годині 20 хвилин ранку 28 червня 1996 року — після понад доби безперервної роботи у сесійній залі Верховної Ради, коли за документ проголосував 321 народний депутат.
Цій драматичній ночі передували шість років наполегливого пошуку: від Декларації про державний суверенітет 16 липня 1990 року до 15 різних проєктів конституції, які розглядала профільна комісія — від варіантів про повернення до радянської моделі до тих, що заперечували автономію Криму.
Фінальний текст ухвалили буквально під тиском дедлайну Конституційної угоди 1995 року: Президент Леонід Кучма погрожував винести власне бачення державного устрою на референдум і фактично обійти парламент. І це не анекдотична деталь — це своєрідний катарсис конституційної ночі, коли документ народився шляхом єдино можливого на той час способу ухвалення Конституції у суспільстві без консенсусу щодо моделі держави. Україна 1996 року не мала визначеного майбутнього — була лише нагальна потреба зупинити правовий вакуум і політичний хаос після розпаду СРСР.
Тоді держава мала складну конструкцію компромісу трьох політичних сил: президентської вертикалі, яка прагнула сильної виконавчої владної структури; парламентської коаліції, яка боялася авторитаризму й відстоювала систему стримувань і противаг; лівих (комуністичних і соціалістичних) фракцій, які щосили чіплялися за радянсько-російську модель держави.
Ціна компромісу: тридцять років маятника
Компромісна природа документа мала ціну — баланс влади залишався незавершеною конструкцією, яку щоразу намагалася використати на свою користь чергова політична сила, виходячи з кон’юнктури:
2004 рік. Зміни до Конституції України закріпили перехід від президентсько-парламентської до парламентсько-президентської республіки: право вносити кандидатуру прем’єр-міністра й формувати уряд зсунулося від Президента до коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді. Це був ключовий компромісний елемент Помаранчевої революції.
2010 рік. Конституційний Суд України (КСУ) скасував зміни документа 2004 року і повернув редакцію 1996-го, тобто президентсько-парламентську модель. Процедурними порушеннями намагався скористатися Віктор Янукович, нав’язуючи, по суті, авторитарний стиль влади.
2014 рік. На хвилі Революції Гідності Верховна Рада відновила редакцію Конституції України 2004 року, повернувши парламентсько-президентську модель, яка діє й сьогодні.
2019 рік. Верховна Рада закріплює євроінтеграційний і євроатлантичний курс як конституційні норми.
Отже, за тридцять років було створено 15 проєктів, внесено 8 конституційних змін, понад 70 доповнень і тлумачень КСУ. Як розуміти цю історію постійних переписувань?
Важливо зазначити, що ці зміни 2004-2019 років стосувалися переважно розподілу влади між інституціями, а не фундаментальних прав і цінностей. Ядро Конституції України — права людини, державний устрій, унітарність, державна мова — залишалось незмінним.
Це і є той каркас, що згодом стане цивілізаційним щитом України.
Рубікон перелому: коли компроміс стає принципом
Перетворення компромісу на щит відбувалось не одномоментно, а через накопичення відповідних чинників. З 2022 року, коли розпочалась повномасштабна російська агресія, Конституцію України не можна змінювати — і це вперше за її історію зробило документ недосяжним для політичної кон’юнктури.
Парадокс, але обмеження стало захистом. Текст, який раніше критикували за надмірну гнучкість до політичних маневрів, тепер демонструє протилежну якість — непохитність.
Конституційні норми про неможливість територіальних поступок, про євроінтеграцію і євроатлантичний курс припинили бути декларацією і стали юридичною бронею у переговорних позиціях держави. Текст, написаний для мирного часу, виявився придатним як щит у час екзистенційної загрози.
День Конституції України — єдине державне свято, закріплене безпосередньо у тексті документа (ст. 161). Цей статус робить 28 червня не просто календарною датою, а конституційно вкоріненим ритуалом громадянської культури, що особливо важливо в умовах війни.
Щит у трьох вимірах
Ця красива метафора цивілізаційного щита розкривається у кількох площинах.
По-перше, це щит проти зовнішньої агресії й посягання: норми про територіальну цілісність і заборону ревізії Основного Закону є буквальним юридичним бар’єром, який унеможливлює конституційно легітимні територіальні поступки незалежно від політичної кон’юнктури будь-якого моменту.
По-друге, це щит проти внутрішньої деградації: незмінність ключових норм в умовах війни захищає від типового для воєнного часу ризику — спокуси «тимчасово» обмежити громадянські права чи перевищити владу понад конституційні межі.
По-третє, це щит ідентичності: Конституція України з документа для юристів чи політиків перетворюється на символ громадянської культури. Основний Закон читають вголос на флешмобах і марафонах, цитують у промовах, обговорюють у школах і університетах. Це повільний, але важливий зсув від правового нігілізму, успадкованого з радянських часів, до сприйняття Конституції як живої та дієвої рамки.
Отже, прагматичний компроміс 1996 року дав Україні необхідну юридичну архітектуру держави, а випробування 2014–2026 років перетворили цю архітектуру на цивілізаційний кордон, що відділяє модель правової держави від моделі, яку нам нав’язує агресор.
Тридцятилітній шлях — це рух від документа, який треба було ухвалити, щоб уникнути безладу в суспільстві, до закону, що дає нам захист від хаосу і небуття.
Валерій Лациба,
доцент кафедри філософії
та суспільних наук